Норвезька мова
Норвезька мова (norsk) — мова з північної підгрупи германських мов, індо-європейської сім'ї мов, якою розмовляють у Норвегії.
Історично норвезька мова найближча до фарерської та ісландської мов. Однак завдяки значному впливу данської мови і деякому впливу шведської, норвезька мова близька також і до цих мов.
Сучасніша класифікація розміщує норвезьку мову разом з данською та шведською в групу материкових скандинавських мов, на відміну від острівних скандинавських мов.
Через певну географічну ізоляцію окремих районів Норвегії існують значні розбіжності в словниковому складі, граматиці й синтаксисі серед діалектів норвезької. Протягом сторіч письмовою мовою Норвегії була данська.
Як установлено законодавством й урядовою політикою, у країні є дві офіційні форми норвезької мови — букмол (bokmål, букв. «книжкова мова») та нюношк (nynorsk, букв. «нова норвезька»). Норвезька вважається однією з найпростіших мов для вивчення для тих, хто вільно володіє англійською.
Приблизно до IX ст. давні скандинави залишали по собі писемні згадки за допомогою рунічного алфавіту, старших рун,— але це був, так би мовити, псевдоалфавіт, адже руни передавали передусім магічне значення, а кожен символ ніс автономне змістове навантаження. У часи вікінгів скандинавські мови поступово диференціюються й виокремлюється давньонорвезька мова, яку на письмі починають передавати молодшими рунами.
Розвій писемності прийшов до Норвегії разом з християнством, досить пізно — в XI ст., коли запозичено латинське письмо. Проте вже у XIV ст. Норвегію охопила епідемія чуми, яка залишила по собі повний занепад королівства (деякі історики говорять про втрату близько 2/3 населення), яке тепер підпало під владу Шведської, а згодом Данської Корони.
Відтоді Норвегія починає відлік своєї колоніальної історії під гнітом Данії. Як наслідок, аж до 1814 року данська мова домінувала в царині політичній, культурно-освітній, економічній. Функціональність норвезької мови зведено до мінімуму. Читаючи данське письмо на норвезький манір, норвежці виробили своєрідний варіант дано-норвезької, який став асоціюватися з мовою норвезьких аристократичних освічених кіл, передусім столичних, хоч і був нічим іншим, як перекрученою чужою мовою. А в той час, як соціальні низи, периферія, спілкувалися сотнями діалектів, подекуди малозрозумілих центральним регіонам країни в силу географічної роздробленості Норвегії.
По здобутті часткової незалежності 1814 року Норвегія успадкувала цілком хаотичну мовну ситуацію: в столиці панувала дано-норвезька мова, освічена периферія вживала поряд з дано-норвезькою мовою чимало діалектизмів, тоді як простий норвезький селянин узагалі не вмів писати й читати своєю мовою.
І мовознавці Норвегії розділилася на два табори: один із них очолив видатний педагог і мовознавець Кнуд Кнудсен (1812—1895), започаткувавши рух «норвегізації» дано-норвезької мови — модернізації правопису шляхом заміни ряду данських слів специфічними норвезькими, а також упровадження властиво норвезьких граматичних та фонетичних форм. Його ідеї підтримували й широко пропагували класики норвезької літератури — Ю. Лі, А. Х'єлланн, Г. Ібсен, Б. Б'єрнсон.
Історично норвезька мова найближча до фарерської та ісландської мов. Однак завдяки значному впливу данської мови і деякому впливу шведської, норвезька мова близька також і до цих мов.
Сучасніша класифікація розміщує норвезьку мову разом з данською та шведською в групу материкових скандинавських мов, на відміну від острівних скандинавських мов.
Через певну географічну ізоляцію окремих районів Норвегії існують значні розбіжності в словниковому складі, граматиці й синтаксисі серед діалектів норвезької. Протягом сторіч письмовою мовою Норвегії була данська.
Як установлено законодавством й урядовою політикою, у країні є дві офіційні форми норвезької мови — букмол (bokmål, букв. «книжкова мова») та нюношк (nynorsk, букв. «нова норвезька»). Норвезька вважається однією з найпростіших мов для вивчення для тих, хто вільно володіє англійською.
Приблизно до IX ст. давні скандинави залишали по собі писемні згадки за допомогою рунічного алфавіту, старших рун,— але це був, так би мовити, псевдоалфавіт, адже руни передавали передусім магічне значення, а кожен символ ніс автономне змістове навантаження. У часи вікінгів скандинавські мови поступово диференціюються й виокремлюється давньонорвезька мова, яку на письмі починають передавати молодшими рунами.
Розвій писемності прийшов до Норвегії разом з християнством, досить пізно — в XI ст., коли запозичено латинське письмо. Проте вже у XIV ст. Норвегію охопила епідемія чуми, яка залишила по собі повний занепад королівства (деякі історики говорять про втрату близько 2/3 населення), яке тепер підпало під владу Шведської, а згодом Данської Корони.
Відтоді Норвегія починає відлік своєї колоніальної історії під гнітом Данії. Як наслідок, аж до 1814 року данська мова домінувала в царині політичній, культурно-освітній, економічній. Функціональність норвезької мови зведено до мінімуму. Читаючи данське письмо на норвезький манір, норвежці виробили своєрідний варіант дано-норвезької, який став асоціюватися з мовою норвезьких аристократичних освічених кіл, передусім столичних, хоч і був нічим іншим, як перекрученою чужою мовою. А в той час, як соціальні низи, периферія, спілкувалися сотнями діалектів, подекуди малозрозумілих центральним регіонам країни в силу географічної роздробленості Норвегії.
По здобутті часткової незалежності 1814 року Норвегія успадкувала цілком хаотичну мовну ситуацію: в столиці панувала дано-норвезька мова, освічена периферія вживала поряд з дано-норвезькою мовою чимало діалектизмів, тоді як простий норвезький селянин узагалі не вмів писати й читати своєю мовою.
І мовознавці Норвегії розділилася на два табори: один із них очолив видатний педагог і мовознавець Кнуд Кнудсен (1812—1895), започаткувавши рух «норвегізації» дано-норвезької мови — модернізації правопису шляхом заміни ряду данських слів специфічними норвезькими, а також упровадження властиво норвезьких граматичних та фонетичних форм. Його ідеї підтримували й широко пропагували класики норвезької літератури — Ю. Лі, А. Х'єлланн, Г. Ібсен, Б. Б'єрнсон.
Країна
-
Свальбард і Ян-МаєнСвалбар і Ян-Маєн (Svalbard og Jan Mayen) — загальна назва належних Норвегії архіпелагу Шпіцберген та острова Ян-Маєн, яку використовує Міжнародна організація зі стандартизації в системах ISO 3166-1. Територіям присвоєні коди Alpha-2: SJ, Alpha-3: SJM та цифровий: 744. Зареєстрований (але не використовується) національний домен верхнього рівня .sj.
В інформації Статистичного відділу ООН ці землі також об'єднані під назвою «Острови Шпіцберген і Ян-Маєн». При цьому адміністративно вони не пов'язані: Шпіцберген має спеціальний статус, врегульований відповідним трактатом, а Ян-Маєн входить до складу фюльке Нурланн.
