Барба́дос — держава в Центральній Америці на острові Барбадос в Карибському морі в групі Малих Антильських островів. Розміщений на найсхіднішому острові Західної Центральної Америки досить близько до Південноамериканського континенту, за 434,5 кілометрів від Венесуели. Найближчими до Барбадосу островами є Сент-Люсія та Сент-Вінсент і Гренадини, які лежать на захід від острова.
Площа острова становить 430 км². Поверхня рівна, з невеликою кількістю пагорбів посередині острова. Склад ґрунту вказує на те, що острів не вулканічного, а коралового походження. Оточений кораловими рифами.
Політична система — конституційна монархія. Формально країну (як і Австралію, Канаду, Нову Зеландію і ще 11 країн Британської співдружності) очолює королева Великої Британії Єлизавета II. Фактичним главою держави є прем'єр-міністр.
Столиця — місто Бриджтаун (116 тис. чол. з передмістям).
Першими поселенцями на Барбадосі були індіанські кочівники. Три хвилі імміграції пройшло через острів, які потім прямували у бік Північної Америки. В першу хвилю увійшли представники групи саладоїдів-барранкоїдів (Saladoid-Barrancoid), корінних жителів Венесуели, які приплили на острів на каное з долини річки Оріноко приблизно в 350 році нашої ери. Вони займалися землеробством, рибальством і виготовленням керамічних виробів. Пізніше, приблизно у 800 році нашої ери на острів приплили індіанці з племені Аравак (Arawak) також з території Південної Америки. Поселення племені Аравак на острові включають у себе Стауд Поїнт (Stroud Point), Чадлер Бей (Chandler Bay), Сейнт Люкс Гуллі (Saint Luke's Gully) і Меппс Кейв (Mapp's Cave). Згідно із записами нащадків племені з інших сусідніх островів, спочатку острів називався Ічирігоуганаїм (Ichirouganaim). У 13 столітті острів заселили індіанці племені Карибів, витіснивши звідти обидва попередні племені. Протягом кількох подальших сторіч кариби, як до них племена Араваків і саладоїдів-барранкоїдів, ізольовано жили на острові.
Ім'я «Барбадос» прийшло від португальського дослідника Педро Кампоса (Pedro Campos) в 1536 році, який спочатку назвав острів «Os Barbados» (бородатий) через велику кількість фігових дерев, що росли на ньому, обвитих схожими на бороди епіфітами. Між 1536 і 1550 роками іспанські конкістадори захопили на острові багато карибів і використовували їх на плантаціях як рабів. Деякі кариби все ж втекли з острова.
Британські моряки, які висадилися на острові в 1620-х роках на місці нинішнього міста Гоултаун (Holetown), виявили острів незаселеним. З часу перших британських поселенців у 1627—1628 роках до здобуття незалежності в 1966 році, Барбадос перебував під безперервним британським контролем. Проте Барбадос задовольнявся наданою йому широкою автономією. Його парламент, Палата Законодавчих зборів (House of Assembly) був утворений у 1639 році. Серед перших важливих британських представників був сер Вільям Куртен (sir William Courten). Починаючи з 1620-х років на острів було доставлено велику кількість чорношкірих рабів. 5.000 місцевих жителів померло в 1647 році від лихоманки, а десята частина рабів була убита плантаторами-роялістами під час англійської революції в 1640-ві роки через побоювання, що ідеї руху Левеллерів (Levellers) можуть поширитися серед рабів, якщо парламент візьме владу в свої руки. У той час на острів переселилася велика кількість кельтів — службовців за контрактом, переважно з Ірландії і Шотландії. Протягом кількох подальших сторіч кельти використовувалися буфером між англо—саксонськими плантаторами й численним чорношкірим населенням. Вони часто служили в колоніальній міліції і відігравали серйозну роль союзників чорношкірого населення в нескінченній череді колоніальних конфліктів. До того ж, у 1659 році англійці завезли на острів велику кількість шотландців та ірландців як рабів. За часів англійського короля Якова II та інших королів з династії Стюартів на острів також завозилися раби шотландського й англійського походження, наприклад у 1685 році під час придушення повстання Монмута в Англії. Сучасні нащадки цих рабів іронічно називають себе «червононогими» (Red Legs) і є одними з найбідніших верств населення сучасного Барбадосу. Також часто відбувалося змішування крові між чорношкірим африканським населенням і кельтами. Через те, що африканське населення було краще пристосоване до місцевого клімату і слабо сприйнятливе до тропічних хвороб, а також через частішу еміграцію білого населення при першій же можливості, переважно кельтське населення в 17 столітті змінилося на здебільшого чорношкіре до 20 століття.
Оскільки цукрова промисловість стала основною комерційною діяльністю на острові, Барбадос був розділений на великі маєтки плантацій, які замінили маленькі ділянки перших британських поселенців. Деякі із зміщених фермерів перебралися до британських колоній Північної Америки, особливо, до Південної Кароліни. Для роботи на плантаціях на Барбадос та інші карибські острови завозилися раби з Західної Африки. Работоргівля була припинена в 1804 році. Однак ще тривало пригноблення, що призвело в 1816 році до найбільшого в історії острова повстання рабів. Близько тисячі людей загинуло в повстанні за свободу, 144 людини було страчено, і ще 123 депортовано королівською армією. Через 18 років, у 1834 році рабство в британських колоніях було нарешті скасовано. У Барбадосі та інших британських колоніях у Вест-Індії повній емансипації від рабства передував шестирічний період навчання.
Однак, у подальші роки завдяки майновому цензу при голосуванні на виборах власники плантацій і британські торговці все ще домінували в місцевій політиці. Більш як 70 % населення, включаючи жінок, які не мали громадянських прав, було виключено з демократичного процесу. Так продовжувалося до 1930-х років, коли нащадки звільнених рабів організували рух за політичні права. Одним з лідерів цього руху був сер Грентлі Адамс (Grantley Adams), який заснував Барбадоську Лейбористську партію (Barbados Labour Party), пізніше в 1938 році перейменовану в Барбадоську Прогресивну Лігу (Barbados Progressive League). Незважаючи на те, що він був відданим прихильником монархії, Адамс і його партія вимагали більших прав для бідних верств населення. Прогрес у бік демократичного уряду був досягнутий у 1942 році, коли майновий ценз був знижений і жінки одержали виборче право. До 1949 року владу у плантаторів було відібрано, і в 1958 році Адамс став прем'єр-міністром країни.
З 1958 по 1962 роки Барбадос був одним з десяти членів Вест-Індійської федерації, націоналістично налаштованої організації, що виступала за незалежність британських колоній у регіоні. Монархічно налаштований Адамс не міг більше відповідати потребам народу. Еррол Барроу (Errol Walton Barrow), великий реформатор, вийшов з партії Адамса і заснував Демократичну лейбористську партію (Democratic Labour Party) як ліберальну альтернативу Барбадоської Прогресивної Ліги, і в 1961 році змінив Адамса на посту прем'єра.
.jpg)
.svg)
