Гойдельські мови
Гойде́льські, ґойдельські або ґе́льські мо́ви (Goidelic languages) — одна з двох підгруп кельтських мов, збережених дотепер, нарівні з бритськими (осібно стоять зниклі континентальні кельтські мови, неоднорідні за своїм складом).
До гойдельської групи належать споріднені ірландська, ґельська та менська мови. Менська вимерла в XX столітті, але почасти була відновлена.
Згідно з так званою «острівною гіпотезою», гойдельські та бритські мови становлять мовний союз острівних кельтських мов, який протиставляють континентальним кельтським мовам.
Історично, гойдельські мови являють собою діалектний континуум, що тягнувся від південної Ірландії через острів Мен до півночі Шотландії.
Гойдельські мови спочатку були поширені виключно на території Ірландії. Час появи гойдельських мов у Ірландії залишається предметом дискусій, однак воно значно передує появі на Британських островах бритів. Існує гіпотеза про наявність в гойдельських мовах догойдельского субстрату (слідів мови або мов докельтского населення Ірландії).
Між III і VI століттями н. е. групи ірландських кельтів, відомих римлянам як Scoti (гели) почали мігрувати з Ірландії на територію сучасної Шотландії, де у кінцевому підсумку асимілювали там місцевих піктів, які розмовляли, ймовірно, на бритських мовах.
Менська мова дуже близька до мови північного сходу Ірландії, а також до нині вимерлої кельтської мови Галловей (на південному заході Шотландії). У результаті вторгнень вікінгів, мова потрапила під сильний вплив давньоісландської мови.
Перші напис гойдельською мовою зроблені огам до IV століття н. е.
Давньоірландська мова представлена глосою у латинських релігійних манускриптах, що відносяться до періоду з VI по X століття н. е.
Середньоірландська мова, предок сучасних гойдельських мов, існував з X по XII століття н. е. На ній збереглася велика кількість літератури, включаючи ранні ірландські законодавчі тексти.
До гойдельської групи належать споріднені ірландська, ґельська та менська мови. Менська вимерла в XX столітті, але почасти була відновлена.
Згідно з так званою «острівною гіпотезою», гойдельські та бритські мови становлять мовний союз острівних кельтських мов, який протиставляють континентальним кельтським мовам.
Історично, гойдельські мови являють собою діалектний континуум, що тягнувся від південної Ірландії через острів Мен до півночі Шотландії.
Гойдельські мови спочатку були поширені виключно на території Ірландії. Час появи гойдельських мов у Ірландії залишається предметом дискусій, однак воно значно передує появі на Британських островах бритів. Існує гіпотеза про наявність в гойдельських мовах догойдельского субстрату (слідів мови або мов докельтского населення Ірландії).
Між III і VI століттями н. е. групи ірландських кельтів, відомих римлянам як Scoti (гели) почали мігрувати з Ірландії на територію сучасної Шотландії, де у кінцевому підсумку асимілювали там місцевих піктів, які розмовляли, ймовірно, на бритських мовах.
Менська мова дуже близька до мови північного сходу Ірландії, а також до нині вимерлої кельтської мови Галловей (на південному заході Шотландії). У результаті вторгнень вікінгів, мова потрапила під сильний вплив давньоісландської мови.
Перші напис гойдельською мовою зроблені огам до IV століття н. е.
Давньоірландська мова представлена глосою у латинських релігійних манускриптах, що відносяться до періоду з VI по X століття н. е.
Середньоірландська мова, предок сучасних гойдельських мов, існував з X по XII століття н. е. На ній збереглася велика кількість літератури, включаючи ранні ірландські законодавчі тексти.
